ПОЗБУТИСЯ «КОМПЛЕКСУ ЖЕРТВИ»

Як Україні перемогти у газових переговорах із Росією — раз і назавжди?

 

«Ми сподіваємося, що домовленостей у газових справах незабаром буде досягнуто на взаємоприйнятій основі». Ці слова належать міністрові закордонних справ Росії Сергію Лаврову, які він сказав учора на зустрічі зі своїм українським колегою Костянтином Грищенком у Нижньому Новгороді. Як скоро це може відбутися? Українсько-російська газова епопея триває майже рік. В Києві прагнуть змінити невигідні газові контракти (Україна платить одну з найвищих цін у Європі), проте росіяни не поступаються. Ця угода їх цілком влаштовує, а якщо хочете змін, то робіть серйозні поступки — наприклад, віддайте, як це зробила Білорусь, свою газотранспортну систему, кажуть в Москві. Звичайно, обпікшись на Харківських угодах, українські політики на це вже не підуть. Тому наразі вони намагаються залучити до переговорів європейців. До речі, експерти рекомендували зробити це із самого початку. Свій рецепт, як перемогти у газових переговорах з Росією, пропонує голова правління Центру стратегічних досліджень Павло ЖОВНІРЕНКО.

 

Уявімо ситуацію: хлібний магазин, до якого не завезли згідно з контрактом хліб, звинувачує у цьому не пекарню і навіть не хлібовозку, а шлях. Хоча хлібовозка з пекарні навіть не виїжджала. Нісенітниця? Але саме це ми спостерігаємо останніми роками у сфері газових поставок, де «магазином» є ЄС, «пекарнею» — Росія, «хлібовозкою» — газ, а тим «шляхом» — Україна.

Найбільш резонансний приклад — криза на зламі 2000-го і 2010 років. Як Згадаймо: аби «стимулювати» Україну до згоди на кардинальне підвищення ціни на «блакитне паливо», Росія перекрила вентилі на кордоні з Україною, в результаті чого Європа кілька днів відчувала суттєвий дискомфорт і закликала не Росію, а спільно Україну і Росію розблокувати поставки газу. Врешті-решт проблему вдалося залагодити шляхом фактичного погодження українських очільників із російським ультиматумом. При цьому з плином часу і завдяки зусиллям московської зовнішньополітичної пропагандистської машини, «вагова категорія» якої є непорівняльною з нашою, в пам’яті європейців залишилася аксіома — «Україна перекрила російський газ на шляху до ЄС».

Очевидно, що така ситуація нестабільності не влаштовує Європейський Союз, для якого Україна, як нещодавно заявив єврокомісар з питань енергетики Гюнтер Оттінгер, « і надалі залишиться найбільш важливою країною-транзитером газу з Росії до Європейського Союзу».

Ця ситуація зі стратегічної точки зору не може задовольняти і Росію, оскільки звужує можливості перспективного планування у сфері газових поставок.

Але найбільшим головним болем така щоноворічна невизначеність є для України.

Нинішня зима не стала винятком з правила. І хоча перекриття вентилів немає, але перманентні переговори щодо ціни на газ та його обсягів не дають жодних результатів через непоступливість Кремля, умовами якого є або вступ України до Митного союзу, або здача нею своєї ГТС, або й те, й інше.

Твердість російської позиції пояснюється низкою системних причин, визначальними з яких є наступні:

Захмарна енергоємність української економіки.

Нехтування Україною можливостей співпраці з ЄС і США, зокрема у таких напрямках, як реформування газового сектору, модернізація газотранспортної інфраструктури.

Відсутність альтернативних джерел виробництва і постачання газу.

Гіпертрофована м’якість наших перемовників, спричинена, в свою чергу, позиціонуванням себе в якості прохача, а не партнера.

Коротенько зупинимося на кожній з причин.

Як свідчить М.Гончар із Центру НОМОС, «Україна при рівні ВВП майже однаковому з угорським має майже чотирикратно вищі енерговитрати на 1 млн.дол. виробленого ВВП». Згідно з його розрахунками, якби газонасиченість української економіки була рівною, скажімо, польській, 2010 року Україні потрібні були б не близько 60-ти, а всього 4,3 млрд куб. м газу. Тобто вона могла б не тільки задовольняти свої потреби за рахунок власного газовидобутку, а й експортувати приблизно 16 млрд кубів! Зрозуміло, що все це неможливо без кардинальної зміни економічної стратегії, розвитку й стимулювання енергоощадних виробництв та технологій, про що від наших можновладців — за винятком прийняття закону про «зелений тариф» — ми чуємо лише слова про наміри, які нічим не підкріплені.

Уже 13 років Україна є членом Європейської енергетичної хартії, цілями якої, серед інших, є «підвищення надійності енергопостачання,.. забезпечення ефективності виробництва, перетворення, транспортування, розподілу та використання енергії». Останнім часом Україна уклала кілька вкрай необхідних для себе угод з країнами Заходу. Ось лише деякі приклади. 19 грудня 2008 року було підписано українсько-американську Хартію про стратегічне партнерство та безпеку, відповідно до якої сторони зобов’язалася «тісно співпрацювати над відбудовою і модернізацією потужностей української газотранспортної інфраструктури» і «поглибити тристоронній діалог з Європейським Союзом щодо посиленої енергетичної безпеки». 27 березня 2009 року була підписана українсько-євросоюзівська заява, згідно з якою ЄС висловив готовність виділити НАК «Нафтогаз України» кредит на модернізацію газотранспортної системи у розмірі 2,5 млрд дол.

Проте всі ці угоди залишаються лише благими намірами, в першу чергу, через те, що Україна так і не приступала до їх реалізації

Про альтернативні джерела виробництва та імпорту газу — від розробок на шельфі Чорного моря, видобутку сланцевого «блакитного палива» до будівництва терміналу скрапленого газу — теж нічого далі розмов поки що не йде. «Секрет» такої пробуксовки — і не тільки в питанні альтернативного джерела поставок — нещодавно озвучив в ефірі одного з телеканалів Петро Порошенко. «Ми не починали будувати термінал скрапленого газу, щоб не дратувати Росію», — сказав екс-міністр закордонних справ, голова ради НБУ. Крім того, він додав, що «Україна не починала модернізацію газотранспортної системи та не залучала до цього країни ЄС, бо чекала згоди Росії.»

Загалом, у перманентній дискусії вітчизняних політиків та експертів щодо шляхів стратегічного вирішення проблеми газозабезпечення в основному обговорюються лише ті пропозиції, які або потребують значних часових і фінансових ресурсів, або пов’язані зі збитками для національних інтересів.

Між тим існує інший і, як на мене, більш логічний і ефективний варіант, який протягом кількох місяців може принести кардинальну зміну ситуації на нашу користь. А саме:

Україні треба позбутися статусу «третього зайвого» у газових відносинах між Росією та Європою.

Російський газ постачається в Європу ще з часів СРСР. Із розвалом Радянського Союзу поставки не припинялися, і після проголошення незалежності України та з приєднанням наших західних сусідів до ЄС вона стала іменуватися країною-транзитером.

Але чому транзитером? Адже Україна споживає «блакитного палива» більше, ніж усі європейські посткомуністичні країни разом взяті, отже є споживачем.

До того ж вона вже рік де-юре є складовою частиною загальноєвропейського «газового союзу». Нагадаю: 18 грудня 2009 року Рада міністрів Європейського енергетичного співтовариства, яке було створене з метою поширення досвіду внутрішнього енергетичного ринку ЄС на країни Південно-Східної Європи і сприяння залученню інвестиції в енергетичну галузь країн-учасниць, схвалила рішення про приєднання нашої держави до цієї організації. А 1 лютого 2011 Україна офіційно стала її членом.

Тоді стало начебто очевидним — і про це прямо заявив Валерій Язєв, керівник Російського газового товариства, — що вступ України до ЄЕС і адаптація її законодавства до норм Євросоюзу унеможливить об’єднання НАК «Нафтогаз України» і російського «Газпрому».

Проте — ось уже рік Україна топчеться, точніше сіпається на місці, посилаючи в Москву одну за одною делегації, які повертаються ні з чим.

Натомість треба просто забезпечити імплементацію вищезгаданих угод з ЄЕС, створити механізм ефективного входження в Енергетичне співтовариство не тільки за правовим статусом, а й за всіма іншими параметрами: економічним, фінансовим, технологічним, географічним. Інтегрування до європейського газового ринку означатиме: по-перше, захист України євросоюзівською парасолькою від надто спекотної любові «Газпрому»; а по-друге — в перспективі, звичайно, відповідне делегування членами ЄЕС, у т. ч. й Україною, ведення переговорів цією організацією з РФ від їх імені та у їхніх спільних інтересах. ЄЕС має бути переговірником щодо всього обсягу газу та його ціни для всіх членів Співтовариства, а російський газ повинен ставати європейським не, як зараз, усередині ЄЕС — на західному кордоні України, а на спільному кордоні ЄЕС та України з Росією.

Які ризики і проблеми можуть виникнути в процесі реалізації цього сценарію? З Європою чи США, підозрюю, — ніяких серйозних, навіть зважаючи на останні «холодні вітри», пов’язані з судовими процесами над Тимошенко та Луценком. Єдиним гальмом, а то й шлагбаумом, здавалося б, має бути Кремль — але це не зовсім так. І гальмо, і шлагбаум — наші власні: перше — це жадібність усіх тих, хто «сидіть на трубі»; а друге — самопринизливе позиціонування Україною себе в переговорах, породжене стійким небажанням «образити Москву».

Щоб усунути «гальмо» — не скажу нічого нового: треба просто покласти край розкраданню газу, відділити державний бюджет від приватних рахунків власників газопожираючих підприємств.

Щоб позбутися «шлагбауму» — треба позбутися «комплексу жертви». Як цього досягти?

Для відповіді на це запитання варто ознайомитися з думкою колишнього російського дисидента, нині емігранта, А.Буковського в одному з його останніх інтерв’ю. В ній нема ні слова про «Газпром» чи Україну, проте є ключ до розуміння менталітету наших візаві на газових переговорах.

Отже, до вашої уваги витяг із цього інтерв’ю.

«Перше, що потрібно пам’ятати людям, які мають справу зі співробітниками КДБ, — це те, що з ними не можна домовитися… Це люди, з якими домовитися не можна, бо вони не хочуть з тобою домовлятися… Ви можете вважати, що ви проявили цивілізованість, пішли на якісь компроміси — для них це тільки ознака слабкості, — а значить, треба тиснути далі. Тому треба зарубати собі це на носі: чим раніше ви їх «пошлете», тим у більшій безпеці ви будете.

Я вам можу розповісти історію. Там, правда, не зовсім цензурні висловлювання є, але я їх пом’якшу.

У таборі в нас сидів старий вчитель із Закарпаття, дуже інтелігентний, знав п’ять мов, такий ввічливий, такий чудовий чоловічок. Раптом «кум» (на табірному жаргоні — оперуповноважений) став його садити. Викликає — і в карцер. Викликає — і в карцер. А у нас була така негласна міжетнічна табірна рада, від різних етнічних груп збиралися нібито попити чайку, але взагалі обговорювали табірні справи… І ось виникло питання з цим бідним українським учителем: що робити, чому його садять, адже він нічого недозволеного не робить, нікого не чіпає, та й не може нікого чіпати. Я (краще б мовчав) кажу: знаєте, з мого досвіду це означає тільки одне: «кум» його вербує, а інтелігентний наш учитель не може його послати на три букви. А «кума» треба послати на три букви, він іншої мови не розуміє…

Ну, ініціатива карається. Мені кажуть: раз ти так прорахував, поясни йому, він як раз з карцеру вийде. Заварив я чаю, дідок вийшов, пішли за барак, присіли, і я його три з гаком години вчив, як сказати «йди ти на …». Причому російський мат — він же цілком у системі Станіславського — не можна просто сказати, це треба як би бачити. А в нього губи не складалися, він не міг вимовити це слово, ніяк. П’ять мов він знає, а це слово не може вимовити. Години три я з ним мучився, навчив. Навчив, він усе зрозумів. Викликав його «кум», він пішов на п’ятнадцять діб, вийшов — і більше його не чіпали.

Ось вам історія. Вона дуже показова, тому що із КДБ не можна інакше, інакше вони не розуміють, у них по-іншому влаштована голова, їх по-іншому вчать. І ви собі заподіюєте велику біду тим, що не шлете їх одразу на три літери».

Хтось скаже, що такий підхід — зажорсткий. Але, по-перше, як говорять психологи, «з клієнтом, щоб він тебе почув і зрозумів, треба розмовляти мовою клієнта». А по-друге — далеко не обов’язково вживати вираз, який наводить В.Буковський. Вербальний арсенал дипломатичної мови дозволяє без жодних проблем будь-яке найжорсткіше формулювання подати у найлагіднішій формі. Головне — бути чесним у намірах і послідовним у діях.

Чи здатне нинішнє українське керівництво саме до такої поведінки? Напевне, вже так. Тому що історія не знає винятків з правила: газовий шантаж Кремля невідворотно вражає всіх — і особливо боляче тих, хто ще не так давно, не перебуваючи при владі, завжди знаходив з ним спільну мову.

 

Павло Жовніренко

Голова правління Центру Стратегічних Досліджень.

 

Газета День, №26 (2012), 15.02.2012
http://day.kyiv.ua/uk/article/podrobici/pozbutisya-kompleksu-zhertvi